Рішення виїхати в Польщу було найгіршим, яке ми коли-небудь приймали. Сьогодні ми вже вдома, у Вінниці. Та тих декілька місяців були нестерпними

Чому ми з Сергієм і трьома дітьми вирішили їхати у Польщу – очевидно. Для нас це було найпростіше і найближче місце. Випереджаючи грізні коментарі про те, як мій чоловік зміг перетнути кордон, скажу – у нього група по інвалідності.

Перші тижні війни ми сумнівалися, та потім все обговорили гарненько і вирішили спробувати. До того ж прильоти тоді були частішими, ми не почували себе у безпеці, а в нас же троє дітей!

Були фактори, які дали нам поштовх.

Чудова інфраструктура – дороги там прекрасні, без ям, без горбів. Їхати саме задоволення. Стабільна економіка – курс валют тримається на одному рівні. Можливе працевлаштування біженців, відповідно хороша зарплата. Можливість вільно потрапити і в інші країни Європи. Ставлення людей – поляки дуже добре прийняли українців у своїй державі.

Тепер ввійдемо в реалії життя.

Кожен день в Польщі приносив мені все більше розчарування. Мені було важко там. Можливо, хтось і на це увагу не звертає, примиряється, але я не змогла.

Поляки виявляється опалюють вугіллям, від цього в повітрі густі клуби диму затягують небо. Від автомобілів багато вихлопних газів, а сміття вони спалюють. На вулиці інколи не було чим дихати. Можливо, це ми потрапили в такий район, а деінде не така важка ситуація, не знаю.

Я пішла на роботу, чоловік залишався з дітьми. І тут вилізли мінуси. Високі податки. Значну частину зарплати доводиться віддавати державі. А ще й доводиться оплачувати медичну страхівку і давати кошти у соцфонди. На життя ледве вистачало.

Посвідки на проживання в Польщі зробити було дуже важко – і це теж стало проблемою. За громадянство взагалі мовчу! Треба прожити тут 10 років, а потім ще стільки бігати, возитися з документами…

Ми жили недалеко від Варшави, тому і ціни на житло тут просто космос. В інше місто їхати сенсу немає, аже там платити доведеться не менше. А якщо віддати пів зарплатні на оренду, то за що жити?

Всі ці нюанси тиснули на мене. Тому ми повернулись у Вінницю.

Проте я дуже щиро вдячна полякам, які нас так добре прийняли. Не хочу нікого образити, просто зрозуміла, що ніде не почуватиму себе краще, ніж вдома…