«Та мені доведеться одружитися з нею, потерпи!» – прошепотів наречений27р. Він не знав, що наречена25 стоїть за метр від нього і все чує… те що ста лося чере з 5хв шо кує..Хто правий у цій ситуації?як вам вчинок чоло віка..??

Тяжка спортивна сумка приземлилася на бетонну підлогу сходової клітки. Слідом за нею вилетів пакет із дорогими сорочками.

– Даша, ти зовсім з котушок з’їхала?! — голос Олега луною заметався під’їздом. Він з силою потягнув на себе металеву ручку, але двері вже були замкнені на два оберти. — Відкрий зараз же! Що за безглузді витівки?

Даша притулилася гарячим чолом до прохолодної сталі вхідних дверей. Усередині не було ні паніки, ні сліз. Тільки гулка порожнеча і фізичне відчуття того, що все навколо стало ясним. Вона повільно видихнула, стягнула з ніг домашні капці та пройшла на кухню. Сіла за стіл, дивлячись на забутий Олегом кухоль з недопитою кавою.

Вони познайомилися трохи більше року тому. Даша працювала реставратором у невеликій майстерні — повертала до життя старі комоди, віденські стільці, буфети. Олег зайшов до них випадково, шукав vintage дзеркало для квартири клієнта. Весь такий лощений, в ідеально випрасуваному пальті, з грамотною мовою. Він гарно доглядав: зустрічав після роботи, приносив гарячий чай у термосі, якщо вона затримувалась у майстерні. Непомітно його зубна щітка перекочувала в її скромну «двох», а потім і він сам зайняв половину шафи.

Перший тривожний дзвіночок продзвенів за пару днів до Нового року.

Даша стояла біля плити, помішуючи журавлинний соус, коли Олег кинув телефон на стільницю і невдоволено скривився.

— Інеса Павлівна дзвонила. Мама вимагає, щоби ми приїхали до неї тридцять першого. Там моя тітка буде з чоловіком, хочуть на тебе подивитися.

Даша розгублено витерла руки рушником.

— Олеже, але ми ж домовилися залишитися вдвох. Я купила качку, продукти. Та й ніяково якось з порожніми руками їхати, я твоїх родичів зовсім не знаю.

— Купимо торт дорогою, зійде, — відмахнувся він, відкриваючи холодильник. — Посидимо кілька годин для галочки, з’їмо олів’є і повернемося. Не вигадуй проблему там, де її нема.

Увечері тридцять першого грудня місто намертво стало в пробках. Квартира Інеси Павлівни зустріла їх ідеальною чистотою, блиском кришталю та відчутним холодком. Мати Олега, статна жінка зі строгим каре, окинула Дашу швидким, що оцінює погляд з ніг до голови.

— Роздягайтеся, коли вже приїхали, — сухо сказала вона. Дерев’яну скриньку, яку Даша зробила своїми руками в подарунок, Інеса Павлівна недбало відсунула на край комоди, навіть не відкривши.

Щойно вони сіли за стіл, у Олега задзвонив мобільний. Він глянув на екран, роздратовано цокнув язиком і скинув. Дзвінок відразу повторився.

– Та що там ще, – видихнув він, натискаючи кнопку відповіді. Обличчя його раптом витяглося. – У сенсі виписали? Прямо сьогодні?

Він поклав слухавку і подивився на матір.

– Бабуся Ніна. Її з лікарні виставили, сидить у вестибюлі із речами. Вимагає, щоб я її до селища відвіз.

Інеса Павлівна акуратно промокнула губи паперовою серветкою.

– Ось ще новини. У таку хуртовину тягнутися в цю глушину? Нехай таксі бере або в міському готелі переночує. У мене їй місця немає, я ще п’ять років тому сказала, що її ноги тут не буде. Сама винна, не захотіла ту розвалюху продавати.

Даша завмерла з вилкою в руці. Літня жінка, щойно після лікування, у новорічну ніч має шукати готель?

— Олеже, — вона торкнулася його за рукав. – Поїхали за нею. Заберемо до нас. У мене диван на кухні розкладається, місця вистачить.

Мати Олега лише посміхнулася, підливаючи собі мінералку:

— Подивимося, наскільки вас вистачить із її характером.

Ніну Тимофіївну вони забрали прямо із засніженого ґанку лікарняного корпусу. Маленька, сухенька, закутана в пухову хустку, вона пахла заспокійливими краплями та старою шерстю. У машині вона винувато посміхалася, крутячи в руках ремінець сумки.

— Вибачте, хлопці. Зіпсувала вам свято. Олежці я давно без потреби, а Інеса мене на дух не переносить.

Вдома Даша допомогла їй роздягнутися, заварила міцний чай із чебрецем. Свято пішло зовсім не за сценарієм Олега. Він просидів усю ніч у кріслі, захоплено з кимось переписуючись у телефоні, а Даша з бабусею проговорили на кухні до самого ранку. Ніна Тимофіївна розповідала про свій будинок у селі, про садок, про те, як важко самій дати собі раду з піччю.

Другого січня дороги трохи розчистили і вони відвезли бабусю додому. Будинок виявився добротним, з колод, що потемніли від часу, з просторим двором і високим ганком. Для Даші, яка любила старі речі з історією, це місце видалося неймовірно затишним.

З того дня вона стала часто дзвонити до Ніни Тимофіївни. Олега ці дзвінки відверто злили.

– Тобі зайнятися нічим? — дратувався він, зав’язуючи краватку перед дзеркалом. – Знайшла собі співрозмовницю. Їй там нудно, ось вона тобі на вуха і присідає. Вечеряти не прийду, маємо корпоративний виїзд.

У травні Ніні Тимофіївні стало зовсім зле Даша відпросилася з майстерні та поїхала до неї сама — Олег послався на термінові звіти і навіть не запропонував своєї машини.

Майже два тижні Даша моталася між містом та селищем, возила медикаменти, сиділа поруч, тримаючи суху гарячу руку. Олег з’явився лише одного разу, постояв біля вікна з відсутнім виглядом та швидко поїхав. А за три дні Ніна Тимофіївна пішла з життя.

Проводи були скромними. Інеса Павлівна приїхала на півгодини, постояла осторонь стиснутих губ і відбула, пославшись на сильний головний біль. Після всіх сумних справ Даша та Олег повернулися до спорожнілого сільського будинку. Ішов холодний затяжний дощ. Олег одразу пішов у далеку кімнату та завалився на ліжко. Даша довго поралася з сирими дровами, намагаючись розтопити піч.

Вранці вона прокинулася рано. У хаті було мерзлякувато. Згадавши, що сусідка Зінаїда вчора кликала зайти за домашніми яйцями та молоком, Даша накинула куртку та вийшла надвір. Пахло мокрою травою та димом.

Зінаїда налила їй банку молока і попросила:

— Даш, ти коли в підпіллю полізеш, дістань мені баночку Ніниних томатів. Вона їх якось хитро з гірчицею закривала, я все рецепт спитати забувала.

Повернувшись у сіни, Даша почула, що Олег прокинувся. Він із кимось розмовляв телефоном. Не бажаючи заважати, вона тихенько відкинула важку кришку люка і спустилася вниз скрипучими дерев’яними сходами.

Внизу пахло землею та кропом. Даша провела рукою по полицях. Багато банках виднілися нерівні паперові наклейки: «Для Даші, малина», «Огірочки хрусткі — Дашеньке». Горло зрадливо стиснуло.

Вона знайшла банку з помідорами і повільно пішла нагору. Люк розташовувався в коридорі, зовсім поруч із прочиненими дверима в кімнату.

Голос Олега звучав приглушено, але в ранковій тиші кожне слово падало, як важкий камінь.

— Зай, ну, вистачить істерити. Я ж сказав, що все під контролем. Та стирчу в цій глушині, папірці після всіх справ розгрібав.

Даша завмерла на верхній сходинці. Банку в руках раптом стала неймовірно важка.

— Я сам учора мало не очманів, — вів далі Олег, голосно рипаючи половицями. — Ця бабуся написала заповіт на Дашку! Так, я точно знаю. Шукав її паспорт для лікарні та в комоді знайшов копію, у нотаріуса завірену. Дім, ділянку – все на неї відписала.

Повисла коротка пауза. Олег когось слухав, роздратовано клацаючи запальничкою.

— Та мені доведеться одружитися з нею, потерпи! — раптом гаркнув він і одразу зменшив тон. — Зрозумій ти, якщо ми зараз розбіжимося, цей будинок попливе чужій людині. А так — швидко розпишемося. Я їй на вуха присяду, скажу, мовляв, навіщо нам ця розвалюха, давай продамо, додамо і купимо нормальну троячку в новобудові для майбутньої родини. Вкладемо все у загальну квартиру. А через рік спокійно розлучимося, майно попилимо навпіл, і заживемо. Ти вже п’ятий місяць пішов, нам гроші потрібні. Ну, потерпи трохи, не тріпи мені нерви!

Даша стояла, не дихаючи. Вона так стиснула холодне скло банки, що руки задеревеніли. Усередині ніби обірвався якийсь важливий трос. “П’ятий місяць … вкладемо все в загальну … розлучимося”. Всі його вечірні затримки, холодність, роздратування все миттєво склалося в одну мерзенну, липку картину. Він не просто завів інтрижку. Він холоднокровно планував залишити її без усього, використовуючи прихильність до покійної жінки.

Вона безшумно спустилася назад на пару сходинок, поставила банку на дерев’яну полицю. Вибралася через низькі бічні дверцята прямо на заднє подвір’я. Ноги самі понесли її до огорожі.

– Господи, Дашка, на тобі обличчя немає, – ахнула Зінаїда, впустивши відро. — Чого?

— Зінаїде Федорівно… мені треба поїхати. Терміново. У місто, — голос Даші звучав сипло, мов чужий. – Допоможіть машину знайти. Будь-яку.

Сусідка виявилася мудрою жінкою, зайвих питань ставити не стала. Через двадцять хвилин племінник Зінаїди на старенькій Ниві вже віз Дашу до міста. Всю дорогу вона дивилася у вікно на мелькаючі дерева. У голові було кришталево ясно і холодно.

Вдома вона діяла швидко та методично. Витягла з антресолей дорожні сумки. Полетіли сорочки, дорогі туфлі, приладдя для гоління, ігрова приставка. Вона нічого не складала акуратно – просто звалювала в купу і з силою затягувала блискавки. Виставила все це добро на сходову клітку.

За дві години телефон почав розриватися від дзвінків. Олег. Потім посипалися повідомлення: Ти куди зникла? Що за приколи? Я хату закрив, їду до міста». Вона перевела телефон у беззвучний режим.

Коли в коридорі пролунав гуркіт і сіпнулася ручка, Даша підійшла до дверей.

– Даш! Відкривай! — вимагав Олег, б’ючи кулаком по металу.

Вона прочинила двері, залишивши її на міцному ланцюжку. У щілину було видно його розчервонене, зле обличчя.

– Я все чула, Олег. Сьогодні вранці. У підполі, коли за соліннями спускалася, — рівним, позбавленим емоцій голосом промовила вона. — І про заповіт, і про твою вагітну кралю, і про геніальний план із покупкою квартири.

Олег осікся. Рот його розплющився, очі судорожно забігали. На секунду на обличчі відобразилася справжня паніка, яка відразу змінилася неприємною, кривою усмішкою. Він зрозумів, що спектакль закінчено.

– Ах, ось як. Підслуховуємо? – Процідив він, втрачаючи весь свій лиск. – Ну і добре. Позбавила мене необхідності ламати комедію. Тільки врахуй, дім ти мені все одно віддаси. Мати вже найняла юристів, ми цей папірець оскаржимо на раз-два. Ти для моєї бабусі ніхто, зрозуміло?

Даша мовчки зняла ланцюжок, з силою зачинила двері перед його носом і повернула замок.

Інеса Павлівна справді спробувала позиватися. Почалися довгі, виснажливі розгляди. Вона намагалася довести, що Ніна Тимофіївна не усвідомлювала своїх дій, наводила якихось далеких родичів як свідків. Олег на жодному засіданні не з’явився. Знайомі передали, що його пасія народила, і в їхній орендованій квартирі постійно гриміли скандали через брак грошей на гарне життя.

Даша найняла звичайного, не надто дорогого, але в’їдливого адвоката. Вони методично збирали довідки, виписки з медичних карток, аптечні чеки — все, що підтверджувало ясний розум бабусі до останньої години. Суддя, стомлена жінка з уважними очима, прискіпливо вивчала кожен папірець.

Через п’ять місяців суд ухвалив рішення. Позов Інеси Павлівни був відхилений у повному обсязі. Будинок залишився за Дашею на абсолютно законних підставах.

Того дня вона вийшла з будівлі суду надвір, підставивши обличчя холодному осінньому вітру. Вона не відчувала ейфорії чи бажання комусь щось доводити. Тільки глибоке, спокійне полегшення.

Найближчими вихідними вона поїхала до села. Насилу відчинила хвіртку, пройшла по засипаному жовтим листям доріжці. Будинок зустрів її знайомим запахом старого дерева та тишею. Даша затопила піч, поставила грітися воду та підійшла до вікна. У саду стояли міцні яблуні, які навесні обов’язково зацвітуть знову. І тепер вона мала своє місце, де ніхто не міг її обдурити.