Я вирішив побути «біднячком» на побаченні й подивився на реакцію…Результат не заставив на себе чекати. Вона ще не знала з ким зв’язалася…довелося їй піти тієї ж миті.
Мені тридцять вісім. Живу у столиці, працюю програмістом у великій IT-компанії. Робота непроста, але оплачується так, що скаржитися не доводиться. Власна квартира, машина, стабільний і комфортний рівень життя. Регулярно ходжу до спортзалу, стежу за харчуванням, виглядаю молодшим за свої роки. Зараз я сам — і це усвідомлений вибір. Так мені простіше й зручніше, та й для роботи з таким ритмом життя це навіть ефективніше. Стосунки в моєму житті були, і не короткочасні, а досить серйозні, але до шлюбу справа жодного разу не доходила — відверто кажучи, поки не бачу в цьому потреби.
Якось увечері, гортаючи анкети на сайті знайомств, натрапив на один профіль. Фотографії — чудові: дівчина років двадцяти п’яти–двадцяти семи, яскраві очі, гарна усмішка, чудова фігура. Думаю: чому б і ні, поставлю лайк. Буквально за хвилину приходить повідомлення: «Привіт». Зав’язалася переписка — жвава, швидка, начебто й думки формулює непогано. Наступного дня я запропонував:
— Давай зустрінемося, погода гарна, посидимо десь, поспілкуємося.
Вона погодилася, домовилися про місце і час.
Під’їжджаю на своєму «Мерседесі» 2024 року, чекаю. Раптом хтось стукає у скло. Піднімаю очі — стоїть жінка і махає рукою. Опускаю вікно:
— Ви до мене?
— Це я, Катя. Ми переписувалися.
Чесно, я отетерів. На фото була одна дівчина, а переді мною — жінка років тридцяти п’яти–тридцяти семи, явно з життєвим досвідом. Плюс характерний акцент, як з’ясувалося пізніше, не столичний.
— Зачекай, — кажу, — у тебе в профілі зовсім інші фотографії.
— Ну це фільтри, — відповідає вона. — Та й не всі фото мої. Не переймайся, у житті я навіть краща.
Я вирішив не влаштовувати сцену: раз приїхав — подивлюся, що буде далі. Вона сіла в машину, розмова перейшла на життя, і тут Катя видала цілий монолог:
— На цьому сайті одні бідняки й дивні типи. Ніхто не може нормально запросити, на Балі відвезти не можуть. Максимум — покататися містом. А я шукаю справжнього чоловіка: успішного, столичного, щоб забезпечував, дарував подарунки.
Я слухаю і питаю:
— А я тоді де у твоїй системі координат?
Вона оглядає салон машини, киває:
— Машина у тебе гарна, нова, панорамний дах — я таке ціную. Ти десь трохи вище середнього.
В голові я тільки посміхнувся: «Ну дякую, підвищили до категорії “трохи краще за середнє”».
Далі вона продовжила в тому ж дусі:
— Навколо одні бідні чоловіки, не вміють доглядати, навіть манікюр жінці оплатити не можуть, не кажучи вже про сумку.
Я мимоволі подивився на її руки — манікюру справді не було, нігті обгризені. Волосся тьмяне, макіяж розмазаний, одяг найзвичайніший. І все це супроводжувалося розповідями про «бідняків».
Я запропонував:
— Може, повечеряємо в ресторані? Є одне чудове місце.
Вона одразу пожвавішала:
— Звісно! Я ресторани обожнюю.
Тут я вирішив трохи поекспериментувати. У бардачку лежала пачка готівки — тисяч двадцять. Я дістав гроші, перерахував і простягнув їй:
— Тримай, купиш собі жуйку.
Вона посміхнулася, миттєво перерахувала купюри й сховала в сумку:
— Ну, одразу видно — серйозний чоловік.
Почала явно загравати, а мені вже було просто смішно. За хвилину я сказав:
— Слухай, є ідея краща. Віддай-но гроші назад.
Вона насторожилася:
— Навіщо?
— Не хвилюйся, зараз поясню.
Неохоче вона повернула пачку. Я поклав гроші в кишеню і сказав:
— А тепер я вирішив побути тим самим «бідняком», про яких ти говорила. У ресторан ми не їдемо. Поїдемо в бургерну. По бургеру з’їмо. Напої, правда, кожен за себе, але бургером я тебе пригощу.
Її просто перекосило:
— Ти знущаєшся?! Який бургер? Я в такі місця не ходжу! Ти взагалі розумієш, хто я?!
Я подивився на неї і подумав: «Приїхала з області, поставила чужі фото і поводиться як королева». Але вголос сказав лише:
— Схоже, у нас дуже різні погляди.
Вона спалахнула, грюкнула дверима так, що машина здригнулася, і пішла, кинувши наостанок кілька образливих слів.
Я залишився сидіти й розмірковувати. Так, за бажання я міг би дати їй пару тисяч, відвезти в ресторан і закінчити вечір у ліжку. Але чесно — вона мені зовсім не сподобалася. Ні зовні, ні за манерою спілкування.
І ось що мені цікаво: це тепер така мода — у тридцять п’ять вдавати із себе «королеву», вимагати гроші вже на першому побаченні, при цьому не пропонуючи нічого, окрім завищених очікувань і чужих фотографій в анкеті?