— О, який аромат! — вигукнула «колега» в перший же день, коли я запустила машину. — Даси спробувати?.. Наступного ранку сценарій повторився..:Ось тут я і зрозуміла, що все йде не туди…вона навіть не піодозрзювала, який «сюрприз» на неї там чекатиме на третій день…

Приблизно рік тому я принесла на роботу свою особисту кавомашину — не дрібничку, а якісний апарат, який уміє варити справжній еспресо й збивати густу, правильну молочну піну.

Кавові зерна я купую лише у спеціалізованих обсмажувальних майстернях, чудово знаю, чим відрізняється митий спосіб обробки від сухого, і без зусиль розпізнаю Ефіопію Іргачеф від Бразилії Сантос лише за ароматом. Кілограм моєї «звичайної» кави обходиться приблизно у три тисячі гривень.

В офісі, звісно, є спільна банка розчинної кави й чайник — усе безкоштовно. Але запах свіжомелених зерен, який розноситься від мого столу, діє на колег як гіпноз.

— Ой, а мені теж зроби!

Олена сидить через два столи від мене. Зарплати у нас однакові, кредити, якщо вірити розмовам у курилці, теж схожі. Але є в неї одна особливість — вона терпіти не може витрачати власні гроші, якщо є шанс скористатися чужими.

— Боже, який запах! — захопилася вона в перший же день, коли я увімкнула машину. — Даси спробувати?

— Звісно, — відповіла я тоді.

Наступного ранку все повторилося:

— М-м-м, ти вже вариш? Зроби й мені, будь ласка, я кружку принесла.

За тиждень це стало звичкою. Олена підходила рівно в той момент, коли чула, як працює кавомолка.

— Мені як завжди, без цукру, — кидала вона, не відриваючись від телефону.

Спочатку мене це не бентежило. Ну що такого — одна чашка? Але одного разу я вирішила порахувати.

На порцію подвійного еспресо йде близько 18–20 грамів зерна. А Олена пила саме такі порції, потім доливала окропу, перетворюючи напій на американо. Плюс вода (яку теж купую я), плюс знос машини — чистка, таблетки від накипу, оливи.

Якщо рахувати по мінімуму: 20 грамів при ціні 3000 за кілограм — це 60 гривень за чашку. Вранці й після обіду — вже 120 гривень на день. У середньому 22 робочих дні — виходить 2640 гривень на місяць.

Майже дві з половиною тисячі я витрачала на бадьорість колеги. За рік набігала сума, на яку можна було купити непоганий смартфон або злітати у коротку відпустку.

Через місяць я вирішила пригальмувати цей процес.

— Олено, у мене зерно закінчується, — сказала я, коли вона знову простягнула кружку. — Давай цього разу ти замовиш? Я надішлю посилання, там свіже обсмаження.

Олена широко розплющила очі:

— Ой, я в цьому не розбираюся! Купи ти, тобі ж простіше, а я тобі потім шоколадку візьму.

Шоколадки, звісно, не було. Зате я регулярно спостерігала, як вона замовляє суші на обід і хизується новими туфлями. Гроші в неї були — просто не для кави.

Я спробувала інакше:

— Машина потребує обслуговування, таблетки для чистки дорогі. Може, скинемося хоча б по 500 на місяць?

— Ну ти що, — образилася вона. — Ми ж колеги, свої люди. Ти все одно собі вариш, тобі що, шкода зайвої ложки? У тебе пачка он яка велика.

Я опинилася у пастці: відмова — конфлікт і напруга в кабінеті, де ми сидимо по вісім годин. Згода — відчуття, що тебе використовують, і наростаюче роздратування.

Ідея прийшла раптово, у супермаркеті, у відділі корисних продуктів. Мій погляд упав на полицю з діабетичними товарами. Там стояв мелений цикорій — найпростіший і найдешевший.

На упаковці красувалися написи «Насичений смак» і «Корисна альтернатива каві». Ціна — 60 гривень за 200 грамів. Майже у п’ятдесят разів дешевше за мої зерна.

Якщо не придивлятися, цикорій цілком можна прийняти за темну обсмажку. Запах, звісно, інший, але Олена, яка стверджувала, що «обожнює мою каву», у ній явно не розбиралася.

Наступного дня я прийшла на роботу раніше за всіх. Зерна дістала з бункера, а в відсік для меленої кави насипала цикорій. Собі зварила справжній еспресо, випила, помила чашку й стала чекати.

Олена з’явилася близько дев’ятої.

— О, привіт! Вариш?

— Уже випила, — відповіла я. — Але машина увімкнена, можеш зробити собі, там засипано.

Апарат загудів, у кружку потекла темна рідина. Кавового аромату не було, лише дивний трав’яний запах. Але Олена, балакаючи по телефону про побачення, цього не помітила.

Вона плеснула окропу й пішла до свого столу.

Я очікувала, що вона одразу все зрозуміє й поставить питання. Навіть підготувала легенду про модний безкофеїновий сорт.

Але вона зробила ковток. Потім ще один.

— Слухай, — крикнула вона мені, — він сьогодні якийсь м’який. Ти молоко інше купила?

— Я без молока п’ю, — відповіла я. — Може, обсмаження таке.

Наступного дня я повторила експеримент.

— Налий мені того, м’якого, — попросила Олена.

Пила вона вже обережніше.

— Дивний присмак… Гірчить не так, — скривилася вона.

— Може, вода у кулері застоялася? — припустила я.

— Або ти машину давно не чистила, — додала вона. — Помила б, смак псується.

Це була вершина нахабства. Людина, яка п’є за мій рахунок, ще й робить зауваження. Я стрималася — фінал був близько.

На третій день я купила ще одну пачку цикорію — іншого бренду, з особливо паленим смаком.

Вранці Олена зробила великий ковток — і її обличчя перекосилося.

— Фу! — вона ледь не виплюнула напій. — Це що взагалі?!

— Олено, це цикорій, — спокійно сказала я.

— В сенсі?! А кава де?!

— Кава дорога й закінчилася. А купую її я одна. Тож перейшла на економ-варіант. До речі, корисно для судин.

Вона почервоніла:

— Могла б попередити, я ж розраховувала!

— На що? — уточнила я. — На мій бюджет? Якщо хочеш, можемо скинутися. А поки — пригощайся, цикорію в мене багато.

Вона фиркнула, вилила напій і пішла.

Увесь день Олена демонстративно мене ігнорувала.

Наступного ранку я відчула знайомий запах — дешевої меленої кави з супермаркету. Вона впіймала мій погляд і, відвертаючись, сказала:

— Мені простіше самій собі робити, ніж пити цю гидоту.

Відтоді минуло три місяці. Моя кавомашина знову працює лише для мене й тих, кого я справді хочу пригостити. Витрати зерна скоротилися вдвічі, а бюджет нарешті перестав страждати.

Іноді найефективніша межа — це зовсім не скандал, а правильно підібраний цикорій